В Комуні її називали – Монашка,
Бо вічно ходила у чорнім вбранні,
Така собі страдниця і горопашка
На ораній горем землі, в стороні,
Засіяній лихом, политій сльозою
Гіркою-горючою… Син-одинак
З фронтів не вернувся – у вогнищі бою
Згорів і здимів без якихось ознак.
Знущальної пенсійки бабі Монашці
Стачало хіба що на мило і сіль,
Тож люди приносили їй, горопашці,
То пляшку меляси (присмачити біль),
То жменьку пшона, то пучечок цибулі,
То хліба окрайчик, чорніший землі,
Аби на столі у бабулі-горбулі
Були хоч у свЯта достатки малі.
Згорбатили бабцю літа і страждання,
Монашкою ж люди за те нарекли,
Що, ставши вдовою, єдине кохання
Не зрадила, хоч женихання й були.
До світу байдужа, стара і недужа
З одного століття в другЕ перейшла,
Зосталась у першім без сокола-мужа,
А в другім столітті – без сина-орла.
Дружила з моєю бабусею… Вкупі
Були до останніх монашчиних днів,
Товкли свою муку на борошно в ступі
Й весь час поминали синів Іванів.
Бувало, й співали: «Така її доля,
О, Боже, мій милий, прости сироту…».
Від пісні тієї над обширом поля
Зривались на землю птахи на льоту,
І падали зорі, і купчились тучі,
І небо ридало, і град випадав,
І хвилі ходили в ставку кругойдучі,
Й до сАмого дна вирувала вода…
«Така її доля…». Та іншої долі
Господь їй не дав – прийнялась і така,
Вродивши могилами в Дикому Полі
Й безслідно пропавши в густих будяках.
