В яку ж оце безвихідь я заїхав,
де ні слівця, ні промінця – нічого, –
плаксивий дощ і телефон-заїка,
і біле все перетовклось на чорне.
Відгомоніло літо – і замовкло,
відрайдужився світ і став похмурим,
стежки в село багнюкою замокли
й закрились на замки міські всі мури.
А друзі ще й подумають: зазнався,
або ж на інший бік переметнувся…
Не вірте пліткарям – відкрита навстіж
моя душа, і я ще не позбувся
ні совісті, ні вдячності, ні втіхи
від спілкування з друзями… Я знаю:
дістанеться мені ще на горіхи,
а іншого всього доволі маю.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Спасибі, що хоронять поступово
- Попередній вірш → Іван Низовий – Завжди, коли я приїздив
(Оцінок ще немає)