Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж лихо
осінньо-зимове погрожує квітам
останнім, печальним… зачаєно-тихо
душа попрощалася з літом і світом…
Не треба будити – нехай засинає,
нехай переходить свої рубікони,
у вимірах інших, за іншим Сінаєм
шукає, зневірена, інші ікони.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Лечу й лечу не в тому літаку
- Попередній вірш → Іван Низовий – І тиха мова
(Оцінок ще немає)
Підписатися
0 Коментарі
Найстаріші