Місяць, жовтий, наче з воску,
Рівно ж стільки тисяч літ
Задивляється у Ворсклу,
Скільки наш існує світ.
Ворскла – річка невеличка,
Вміру чиста, не брудна.
Там, де вир, – стрімка водичка
Й глибина – не видно дна.
Вздовж Охтирки, де діброва,
Жебонить-біжить вода –
В люстро Ворскли чорноброва
Охтирчанка загляда.
В місті славному Полтаві,
Ворскла тонко, мов струна,
В очеретяній заплаві
Тишу ночі розтина.
За містечком Кобеляки
Ворскла стишує свій біг,
Бо вже скоро – всі ознаки –
І Дніпро, й Мишурин Ріг.
Ворсклу-річку оспівали
Всі поети всіх століть,
Щоб у всьому світі знали
Річку цю не мимохіть,
А всебічно й достеменно,
Як Господню благодать, –
Цих поетів поіменно
Я не можу тут назвать.
Не тому, що їх не знаю
Й не знайомий з усіма,
Просто я часу не маю
Й місця вільного нема…
