Вже мені й не страшно помирати
(Бажано, щоб посеред весни):
Хай зрадіють “генії”-кастрати,
Що я місце, зрештою, звільнив!
Я ж такий – нічого не жалію:
Поступлюся й там, куди піду, –
Не помру повторно,
Не змалію
В пеклі чи у райському саду!
Не боюся. Діти є, онуки –
Рід не перервався, головне –
Візьмуть мене янголи на руки
Чи на крила
Й понесуть мене…
Я ж усе життя хотів літати,
Повзаючи зчаста у багні,
А тому й не страшно помирати
Сивому й щасливому мені.
