Я – дитина любові під сяйвом квітневих зірок
І надій двоєдиних на щастя сім’ї і країни,
Тож на зло всім смертям своєчасно проріс я і в строк
Торжествуючим криком озвучив ще димні руїни.
Я за долю сирітську свій край золотий не винив,
За поразки мої, прорахунки і прикрі невдачі…
Не дратуйте мене, посивілу дитину війни,
Не принижуйте гідність мою лицемірством подачок!
Я люблю Україну і смію казати про це –
То ж вона мені батька і матір колись замінила,
І тому почуваюсь я сином її і бійцем,
І цього почуття не відніме у мене й могила!
