Яке ж моє терпіння несусвітнє,
Які ж у мене жили надміцні,
Якщо мерзенне рабство многолітнє
Не розбудило спротиву в мені!
Молюсь, як не молився ще одвіку,
На тих, кого століттями кляли…
А їх було!
А їм немає ліку!
А ми їх недостойними були!
Ось так, в кінці дороги, прозріваю,
Пекучий сором свій в гірку траву
Ховаючи,
Минуле все ховаю
І знов – уже оновлений – живу.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Померли – від скромності
- Попередній вірш → Іван Низовий – Я мріяв про державу Україну
(Оцінок ще немає)