1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…
Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.
Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…
За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!
Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
“Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!”.
До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!
2
При Щепенку,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.
3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.
Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.
Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!
Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.
