Столичні пагорби сповила павутина
Осінньої зажури, а в мостах
Дніпро, немов у неводі рибина
Або ж тенетах запізнілий птах,
Силкується звільнитися з неволі –
Пружнява хвиля пагорби гойда,
Аж листя осипається з тополі
Й рідіє яворова борода…
Нам не лишає вибору природа –
Вистуджує до крапельки тепло,
І все ж панують злагода і згода
В душі, де сонце істини зійшло.
Повірю знов у змогу і спромогу
Весняних здвигів –
Доки я живу,
Завжди готовий вирушить в дорогу
Незвідану й тривожно-вітрову.
- Наступний вірш → Іван Низовий – Спасибі за посмішку щиру
- Попередній вірш → Іван Низовий – Море
(Оцінок ще немає)