Іван Низовий – Зморившись, задрімав: Вірш

Зморившись, задрімав…
Хоч уві сні явилось
Те, що здаля і потайки любилось,
Чого я в дійсності й на хвилечку не мав!
Тріумф такий величний!
І щастя – безумовне!
Палкою вдячністю зболіле серце повне,
І настрій, як ніколи, поетичний!
Зібралася рідня
Найдальша і найближча –
Усі, чий слід змела воєнна хвища,
Чиїх могил і хрест святий не осіня.
“Іваночку, синок!”.
“Та ти ж мужчина, синку…”.
Зронив осінній дощ останню вже сльозинку,
Велику і важку. І нею сон промок.
“Івасику, дитя…”.
“Продовжив стежку роду!..”.
Зненацька я сьорбнув сльози холодну воду:
Така ж, як і завжди. Гірчила все життя…