Що то був за сміх-сміхота,
Як піймали миші кота!
Як зібралися миші гуртом
Та й вчинили суд над котом:
— Ой ти, Коте, хижий Котюго,
Бузовір, харциз і катюга!
Очі в тебе злі, завидющі,
Лапи, як граблі, загребущі,
В тебе зуби і пазурі хижі,
Ти гасаєш звіром по хижі,
Ти облазив льох і горище,
В сінях ти розбійником рищеш,
Шастаєш, мов лев, у коморі,
Нишпориш у хаті й надворі.
Жадний, кровожерний, неситий,
Нас, мишей, де втрапиш, їси ти.
Тож нема в нас іншої ради,
Ні тобі жалю, ні пощади:
За твої розбої та згуби
Ми тобі спиляємо зуби,
Позрізаєм нігті погані,
Видряпаєм очі захланні,
Наголо обпатраєм вуса
І хвоста до решти відкусим.
Будеш ти, напаснику, знати,
Як невинних занапащати.
Та не був наш кіт страхопудом,
Руки в боки – став перед судом:
– Ой, жахи мені невимовні!
Аж три короби – всі неповні.
Засудили ви мене строго,
Тільки що мені з суду того?
Що ті похвалки? Що ті глузи?
Ви нікчеми всі, боягузи!
Ви скажіть мені, душі ниці,
Де між вами є ті сміливці,
Ті відважники, ті охочі
Повидряпувать мені очі?
Хто обпатрає мені вуса?
Хвоста мого хто відкусить?
Хто поспилює зуби гострі?
Хто – мізерники шилохвості?
Дармоїди ви! Хлібокради!
Живете з брехні та неправди.
Ви кажіть мені, душі ниці,
Скільки трощите ви пшениці?
Як нахабно ви, як зухвало
Розкрадаєте масло й сало,
Молоко, вершки та ковбаси?
Переводите всі запаси!
Та за цей крадіж, за облуду
Вас, негідники, я без суду
Всіх, де здибаю, там скараю,
Поки винищу підлу зграю.
Ну, так хто там, де той горластий,
Що погрозами мені хвастав?
Хто накликував смерть котові?
Гей, давай, виходь!
Я готовий!
Кіт оглянувся, а навколо –
Ні душі тобі.
Пусто й голо.
Ох, і сміх то був, сміхота,
Як тікали всі від кота!
