Ідіть, думи, на Вкраїну.
Т. Шевченко
По світанку ревли гармати,
А коли зайнялась зоря,
Захотілось перечитати
Том улюблений «Кобзаря».
На війні не буває часу
Для сердечних, для ніжних слів,
Але серце й любов Тараса
Відчуваєш крізь бурю днів.
Прочитаєш — і стануть сниться
Жито, поле, густий курай,
Каламуть березнева, птиці,
Що вертаються в рідний край.
Краю рідний, не зовсім гоже
Нам про тихі стежки співать,
Але мрією ти ворожиш,
Від якої не можна спать.
Тільки б бачить тебе і слухать,
Йти б до тебе крізь бурю і сніг,
Де обніжками, в завірюху
Вічний слід Кобзаря проліг.
Тільки б знати, що тут, над тином,
Вишня рідна колись зросла,
Що Шевченкова Катерина
Тут кудись невідомо йшла,
Та обняти б струнку тополю
І сказати, що кожен з нас
Мав і має священну волю,
Для якої страждав Тарас.
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж,
Ти під катом не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш!
Чорний крук на розпутті кряче,
Оживає Холодний Яр,
І з концтабору йде незрячий,
Непокірний, грізний Кобзар.
Він заходить у кожну хату,
Він від нас роздає листи:
Бийте ворога- супостата,
Підривайте, громіть мости!
І об землю гримлять кайдани,
І палає в пожежах путь,
З смолоскипами партизани
Нам назустріч, побідно йдуть.
Б’ють гармати, палає небо…
Краю рідний, вишневий край,
З «Кобзарем» я іду до тебе,
З словом рідним, простим. Чекай!..
