Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сіножаті і ниви,
Люблю широкий, тихий, рідний степ.
Там ясная зоря, як радість, привітала,
Літала на коні там молодість моя;
Про щастя, про любов надія там шептала,—
I любо слухалось, і щиро вірив я.
Даль степова кругом, як море, там синіла
І здалеку бринів густий зелений гай;
Чи добрий чоловік, чи доля насадила —
То бува наш тихий, невеличкий рай.
Була там пасіка, стояв курінь маленький,
І пасічник-дідок там віку доживав;
І дуже я любив його куток тихенький:
Там, оддихаючи, про все я забував.
І опівдні, і ввечері, бувало,
На таганку кипить маленький казанок,
І приязно мені, притовкуючи сало,
Про давню давнину розказував дідок.
Збиралася туди гулять молодіж наша;
До півночі в гаю пісні лунали, сміх;
Вечеряли гуртом — і дідусева каша
Була смачніша нам присмачок дорогих…
Та… не бува, сказав хтось, двічі літа…
Прийшла біда — і час смутний настав:
Підкралася кишеня грошовита,
Хтось без жалю веселий гай зрубав,—
Понівечило все чиєсь життя ледаче!..
І дуже, дуже жаль тепер мені,
Душа болить… Тепер нам ворон кряче
Та ятіл приліта довбать гнилії пні.
Де пасіка була — трава зазеленіла,
І не курить уже там любий таганок;
В густій траві сховалася могила,
В могилі тій забутий спить дідок.
Колись не так було: ще ранньою весною
Злітались пташечки і солов’ї співать…
Осталася одна береза сиротою
Самотньої могили доглядать;
Схилилася вона, додолу віття гнуться;
У головах старенький хрест стоїть…
Настане ніч — з берези сльози ллються,
І вітрик по траві тихенько шелестить…
О, скільки є могил, де спить життя козаче!
Та де ж вони? Де їх тепер шукать?
Ніхто, ніхто над ними не заплаче:
І плакать нікому, і плакать не велять…
