— Мене жінка величає
Ім’ям дерев’яним.
— Як це, куме, бути має?
— Поясню, Дем’яне.
Коли мав я років тридцять,
Говорила Люба,
Що стрункий я і здоровий —
Подібний до дуба.
А сьогодні, оцим ранком,
Без пишної мови
Нагадала: «Ти, Іванку,
Мов пеньок дубовий!»
- Наступний вірш → Леонід Куліш-Зіньків – Довела
- Попередній вірш → Леонід Куліш-Зіньків – Виписала візу
(Оцінок ще немає)