І досі нам сниться
і досі маниться
блакитного того Дону
шоломом напиться…
І. Франко.
Тут знов я йду шляхами мого краю,
завузленими між Дністром і Богом,
шляхами чести, боротьби і слави.
А візія майбутнього ширяє
над цим ґранітним межовим порогом
у відблисках минулої заграви.
Те марево півзгаслої заграви
надить-манить мене до цього краю,
проклятого грізним залізним богом
за те, що збайдужів до громів слави,
“орлом под облаки” вже не ширяє,
а псом стуливсь перед чужим порогом.
Та я, берладник, за своїм порогом
чатую вже на сполохи заграви
грозових днів над просторами краю,
чатую на змагання з хижим богом
чатую: бути, бути бурі слави,
що ось вже мчит!… спиняється!… ширяє!…
І надо мною віра ця ширяє,
кріпить берладника поза порогом:
бо прийдуть дні Великої Заграви,
край проклятий, знесилений до краю
стріпне чужим зненавидженим богом
і піднесеться з небуття до слави.
Але берладнику не треба слави,
(хай потім забуття над ним ширяє!)
лише б-но стати над своїм порогом,
змагатися у пломіні заграви
за те, чи бути чи не бути краю
офірою перед північним богом.
О, хай би навіть і змагатись з Богом,
хай навіть скінчиться життя без слави,
хай надо мною крук лише ширяє, —
лише б лежати знов перед Порогом
за клекотливим кулеметом і з заграви
останніх хвиль, напружених до краю,
побачити як лине шляхом слави
до краю і ширяє за порогом
заграва волі над Дніпром і Богом.
