Магдалині Папанківні
Пухкі, лапасті зірочки зарямили вікно,
розстелюють по вулиці відбілене рядно
і шелестом виманюють: зробити тільки крок,
а там впірнеш, зануришся у пуховий танок…
Ще площа в сніжній білости досвітні бачить сни,
боюся й доторкнутися серпанку тишини.
Щоб не бруднити сніжности — обережно іду
і шкода пуху збитого на кожному сліду.
Метальний Юрій, убраний в кунтуш із соболів,
вдивляється у візії своїх минулих снів,
але керує впевнено в непевнім сході дня,
на Захід крок розмірений спижевого коня.
А в далині ввижається: прабатьківський майдан,
на огирі степовому зчарований Богдан,
а булава гетманськая впялась в чужинний Схід…
На Захід знов шукаємо давно забутий слід,
шукаємо загублений, у крови і вогні,
і з вірою приймаємо ці Подєбрадські дні.
