М. Селешкові
На скелі тій терпить Титан і досі,
прикований до предковічних брил.
Хижак орел день-в-день із високости
злітає на криваві сплети жил.
А долі лев підхоплює червоні
краплі і мече вгору тужний рик…
Він у півмлости вікових аґоній
напружив м’язи і гамує крик.
Вночі ж виходить із долини мертвих
байдужости кривавая зоря
і заздрісно зорить в зірниці жертви,
що не живе та ще й не умира.
Линуть роки в незмінному триванні,
вік у часі громадять за віком,
і “Nihil sine Deo” глузуванням
лише над жертвою гремить часом.
