Пригорнути й уст палаючим вулканом
на долоні випекти п’ять літер…
(Хай собі на дворі скептик вітер
до схочу регоче над обманом!)
Викликать причаєну тривогу
у очах і шепіт: “Ні, не треба…”.
(Хай собі з нахмареного неба
грім гукає пильну осторогу!)
Цілувать уста, дивитись в очі,
загасивши вогник недовірря…
(Хай там буря рветься на подвірря,
вогкими устами щось белькоче!)
А на ранок, в промінясту днину
позирнуть без жалю і без стиду…
(Сонце йде по буревійнім сліду,
все спліта в симфонію єдину.)
