Не мед, а меч…
Е. Маланюк
Рясні були тоді серпневі дні,
що їх ми покидали недобиті.
Над нами — злотний щит в височині,
а долі — яблунь віти гроновиті.
Як було гірко змореній душі
від сорому поразок і утоми!…
Безсилим — краще впасти на межі,
звідкіль ще знать хоч стріху свого дому.
Ми ж варварам лишали мед і хліб,
рясноту піль, тягар солодкий грона,
ясир — владарку повновісних діб,
вкраїнської землі струнку Помону.
Та під хрестом козацьким в борознах
вона ще нас востаннє перестріла,
увічі глянула і… мовчазна
з дороги переможеним вступилась.
І геть пішла. Нам кинула, мужам,
nогорду матері, сестри і жінки!…
Спинились ми, спинилися! І там
наш кулемет відсвяткував дожинки…
