О. Стефановичеві
Садок такий ніжний, прозорий,
червлений захід, мов би жар,
і ніби вище знялись зорі
і ніби нижче килим хмар.
Тхне пусткою з сумного поля:
зелений клаптик – чорний гон…
І не минула лісу доля,
і, як докори, крик ворон…
Лиш вітер, буйний син призвілля,
свої виспівує пісні,
то обійме сухе бадилля,
то в буйнім танку божевілля
співає гимни осені.
Надять ці гимни. Їхня сила
зміцня забаганку сліпу,
жадобу хижу: мати б крила
їх розіп’яти, як вітрила,
й летіти, мчати по степу.
Здогнати простір у погоні,
шпурнути час у хижий вир
і на останній перепоні
пустити керму із долоні
й на крилах вітру, як на троні,
піднестись до осінніх зір.
