Сілен рум’яний, череватий
лякерки взув, одягсь у фрак
і хилить проділь свій плескатий,
пошани байдужої знак.
Та переконує недбало
(не сумнівавсь ніколи він)
“Нема Сіленів, не бувало,
одна реальність: карта вин…”
А я не вірю… Та ж таверна,
оркестра з Смирни все одна.
Той самий присмак, що й фалєрна,
у цього терпкого вина.
І ти все та ж. Як оп’яніла —
тому минули сотки літ.
Напівнаге ще носить тіло
квірітських поцілунків слід…
Тому ти й тулишся так тісно
й шепочеш пристрасні слова
і на плече мені навмисне
твоя схилилась голова, —
що ти одна лише пізнала
поета й рітора в мені,
кому ти вперше дозволяла
свої здіймати покривала
ще в ті, ще в ті Помпейські дні…
