Сніг шепотить. Він рештки таємниці
зимової дошептує в долині,
на зрубі перша, ще бліда травиця,
потай ворушить висохлі стеблини.
Ключ журавлів трубить ген-ген високо,
немов сурмлять невидимі фанфари.
Так радісно відпочиває око
на хмар пухких розкиданій отарі.
Хоч парк мовчить, мовчить ще чорно-синій
Та знаю я, про що столітній мріє,
бо зрадила сережка на ліщині,
що злотну цвітень вколо себе сіє.
Я знаю, що старий на думці має…
“Так, друже, так…” привітно шепчуть губи.
А він назустріч віти простягає
і йде по верховітті: “Правда, любий…”
