Прийшли і стали у колиски
всі — півзабута давнина…
Щось в них далеке, щось і близьке
як невідкличности луна.
“Це я підгледіла, дитино,
сни батька, сповнені жаги:
ось меч тобі сталево-синій
й дзвінкі лицарські остроги.
Промчишся ти із оборучним
по недоораних степах…
І буде вічність многозвучна
греміть тобою у піснях.
А як до вечора заграви
дійде віку твого юрба —
перед тобою буде слава,
а за тобою боротьба.”
“Як довершу усі надії,
що їх від матері несу:
дарую серцю палкість мрії,
а тілу — мужність і красу.
Скільком серцям будеш єдиним,
устам — ніжнішою із мов!…
Ось, над геройським має чином
ярка любови коругов!…”
Схилилась третя: “Щоб одважна
була та путь, мета ясна —
моя обіцянка — звитяжна
піде з тобою однина.
Бо щоб не вадило герою
палкеє серце в боротьбі, —
стискаю певною рукою
його на все життя тобі!
Але з’явлюся ще востаннє,
коли завершиш славний шлях,
щоб розв’язати чаклування
на холодіючих устах.
Щоб ти в єдинім поцілунку
пізнав, що міг би і не встиг…
Та без жалю, що подарунок
зістав, як недопитий трунок,
ступив на вічности поріг…”
