“Вітер свище в багнетах,
ми йдемо, йдемо, йдемо,
прямуєм ми без устанку
в осінній синявий степ.
Нас ждуть недовідані мети,
ми йдемо, ідемо, ідемо…
Веде нас в криваві ранки
суворий отаман Смерть.”
Нащадки воїв княжих,
нащадки степових ізгоїв
минають прудкою ходою
минулого віхи хитки.
Сонце ж знамення кажеть,
вітер проти героїв,
пророцтв кривавих луною
за ними шумлять віки.
За ними — князівські змови,
за ними — погрози Калки,
з гребель берестецьких стогін,
пожеж батуринських згар…
Див захлиснувся зовом,
від крику зайшлися галки,
Обида, раба тривоги,
чатує вже на Базар…
