Як уздриш, серденько, що шафіровій млі
ключ мерехтить ген-не над нашими лісами,
до меж обіцяних далекої землі
прямуючи надхмарними шляхами,
й до тебе донесе тужливий срібний тон,
а з озерця луна акордам цим зрадіє, —
згадай собі старий волинський забобон
і не кажи: “Ось журавлі з вирію”.
Бо цілий рік будуть, до другої весни,
акорди ці тужні у тобі обзиватись,
луною давніх мрій надитимуть вони …
Де ж візьмеш крил, щоб міг слідом податись?
Ото ж, як чутимеш високо угорі
мелодію ключа, що ледве-ледь чорніє, —
ти пригадай собі прикмети прастарі
й кажи: “Веселики пішли з вирію!”…
Та забуваю я ураз оці слова,
коли зачую срібні тони над полями…
Надія просторів степових ожива:
“Весна! Пішли вже журавлі ключами!…”.
