Є ніжна принадність у сільському храмі,
як сутінок березня в закутках ляже:
ясніють віконні у присмерку плями,
дрімає Микола у різьбленій рямі,
а тремітний вогник щось Спасові каже.
І піп стародавний, у сшарганих ризах
з дяком розпочали розмірну розмову.
Луна їм вторує несміло в карнизах,
ось… Голуб на крильцях зворухнувся сизих,
хтось мудрий вслухається в кожнеє слово.
Притишений, мідяний брязкіт кадила,
легенькі, тендітні хмарки фіміяму
вnлітає дитячої містики сила
в архангелів меч і архангельські крила
та все сполучає в солодкую ґаму…
Вже місяць віконні закреслює ґрати,
все глибшає, глибшає визначність чину…
Темнішають ночі веснянії шати,
ймуть зорі у вікна частіш зазирати
а в душу сплива безконечність хвилини…
