Жайворонок високо в блакиті,
сонце топить водяную сталь,
тіло спутали промінні ниті,
хтось шепоче: “Дув тоді містраль…”.
Набік книжка! Підсідає стиха
і ластиться півзлінива сон:
площа палом полуденним диха
на дрімотно-тихий Тараскон.
Спущені фіранки, з палу спеки
вікна манять в холодок кімнат,
і лише за шибами аптеки
у пляшках тинктури блискотять;
тільки писар мружить сонні очі
у відкрите ратуші вікно,
водограй щось у півсні белькоче,
щось такого, що було давно…
Що було й не верне… далі, далі!…
Спогади лишилися для сну…
Легка тінь забутої печалі
все рідкіше будить давнину…
Тихий край безпечних Тартаренів
залишився для витких рядків.
У добу ексцентрика й сірени
не присниться й тарасконських снів…
