Гонець
Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!
На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не спітка.
«Яка,— спитай,— заручена
Дунканова дочка?»
Коли чорнява, скаже він,—
Одразу знати дай.
Коли білява, скаже він,—
Не дуже поспішай.
Піди та майстрові скажи,
Щоб він мотузку сплів.
Повільно їдь, а привезеш —
Віддай мені без слів.
* * *
Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю думу смутну,
Віддать його вільному вітру —
Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.
I навіть, коли серед ночі
Заплющиш ти очі ясні,
I тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.
* * *
В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ —
Темна ніч в душі моїй.
Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти співом голосним.
Так я в темряві співаю,
Мов дитя, в чеканні дня,—
Пісня, може, й не весела,
Але жах мій розганя.
* * *
Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,—
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.
Повітря свіже — смеркає,
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.
Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті.
Із золота гребінь має,
I косу розчісує ним,
I дикої пісні співає,
Не співаної ніким.
В човні рибалку в цю пору
Проймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору —
Не бачить ні скель, ні хвиль.
Зникають в потоці бурхливім
I човен, і хлопець з очей,
I все це своїм співом
Зробила Лорелей.
* * *
Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.
Вони розлучились — лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й не знали про те самі.
* * *
В тяжкому сні я плакав:
Побачив тебе я в труні.
Прокинувсь, а сльози в мене
Ще ллються з очей рясні.
В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — ти не моя.
Прокинувся і ще довго
I гірко плакав я.
В тяжкому сні я плакав:
Приснилось — ти будеш любить.
Прокинувсь я і досі
Не можу сліз спинить.
* * *
На личку в тебе літо,
Неначе жар горить,
Але в малім твоїм серці
Зима, зима лежить.
Нічого в цьому світі
Тривалого нема —
Палатиме в серці літо,
А личко зв’ялить зима.
* * *
Кохає дівчину хлопець,
А в дівчини інший є;
Той інший кохає іншу
I з нею до шлюбу стає.
I дівчина з горя заміж
За першого стрічного йде.
Карається й тужить хлопець
I щастя вже не жде.
Стара ця байка чи казка,
А все завжди нова:
Як станеться з ким — надвоє
Серце тому розбива.
* * *
Чомý троянди немов неживі,
Кохана, скажи мені?
Чомý, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні?
Чомý так гірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чомý в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?
Чомý холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чомý така пустельна земля
I сіра, мов труна?
Чомý мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене?
Скажи, кохана моя, чомý
Покинула ти мене?
* * *
Самотній кедр на строми́ні
В північній стоїть стороні,
I кригою, й снігом укритий,
Дрімає і мріє вві сні.
I бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самоти́ні
На спаленій сонцем скалі.
* * *
Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —
Троянда і сонце, лілея й голубка.
* * *
Всю душу свою до краю
Я лілії віддаю,
Хай дзвінко вона співає
Пісню про милу мою.
Щоб пісня завжди тремтіла,
Як досі цілунок тремтить,
Яким вона спалила
Мене в незабутню мить.
