Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.
Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер каламуть,
Повз далекі, забуті і милі
Сни, що наче з дитинства встають.
Повз життя, повз любов і розстання,
Повз осінні холодні гаї,
Повз затиснуте в горлі ридання,
Повз гарячі обійми твої.
Де ти зникла? В ранковому полі
У яку одійшла далину?
Не доволі чи, може, доволі —
Без спочинку, без щастя, без сну…
Не спиняючись ні на хвилину —
Тільки чути тремтіння коліс,—
До світанку, немов до загину,
Мимо грізної паводі сліз.
Мимо! Мимо! Лиш прядива диму
Чеше вітер об мокрі дроти.
Мимо щастя чужого і мимо
Голубої, мов сон, темноти…
