Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.
Розстилається килим
снігом, іскрами, сном…
Білим дубом похилим
стане ніч під вікном.
Буде ніч, буде стужа
поборати вогні,
буде люба недужа
кликать любого в сні.
Буде в комині вити,
згаснуть іскри в золі,
процвітатимуть квіти
на віконному шклі.
Наче зарослі дивні
у казковім краю,
де у серпні зустрів я
наречену свою.
Наче в праліс таємний
крізь нестоптаний мох,
по дорозі буремній
ідемо ми удвох.
Наче зоряні хащі,
вікова мурава,
де знайду я найкращі
незабутні слова.
Наче смерть, наче згуба
всі забрала жалі –
тільки я, тільки люба
на прадавній землі.
Я одними губами,
звівши очі до зір,
без надії, без тями
шепочу наговір:
«Тихий сон хай присниться
оченятам моїм,
хай лиха пропасниця
обминає твій дім.
Ми попросимо хугу
од моєї краси
взяти й знести недугу
за холодні ліси,
на пустелі безводні,
на лихі береги,
у пекельні безодні,
в непроходні сніги!»
Падай, падай, вечірній,
тихий, синій сніжок,
у журбі неймовірній
я іду без стежок.
