Розстріл німцями-гітлерівцями восени 1942 р. київської футбольної дружини “Динамо” за перемогу над німецькою командою — історична подія.
Чудовий Київ у дощі.
Хоч пахне динамітом,
Земля в зеленому плащі
Прогулюється світом.
Та задивляються згори
Хрещатика руїни
На звислі поруч прапори
Берліну й України.
І навіть Лаврі невтямки,
Чому вони при боці?
Хто переплутав тут віки
У сорок першім році?
Володимире Хрестителю,
Змилосердься, наш Покровителю!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Підпільники несуть літературу:
«Не схилимо колін!»
А поруч тут чужа Комендатура
І вже удруге в Києві Берлін.
Підпільники несуть літературу:
«Бандера прийде, так як заповів»,—
А поруч тут чужа Комендатура
І так далеко, за дротами — Львів…
Будьонний літачком утік із бою,
Втекла Москва — а ми з полону у полон…
Лежить, як виразка, мов яма від набою,
Напіврозбитий Стадіон.
Весняний вітер ще жбурляє снами,
Тими, що сповнювались наяву,
Коли тут бились хлопці із «Динамо»
І забивали голи у Москву.
Обпечений, голодний, півзотлілий,
Не дивлячись на труп’ячих заброд,
Він вже підводився з червоної могили,
Його величність Пан-Народ,
І хлопці із «Динамо», чорновусі,
На поле вибігли… Степан перед веде,
Злітає м’яч!..
Ой, не одній Марусі
Сьогодні серце долу упаде…
Тренуються, вже й забивають голи,
Хоч ще далеко той, Останній Гол.
Полковник авто зупинив: Монголи.
А знають, що таке футбол?..
Підкочується авто до Степана.
Полковник: Гей, Іване!
Я Степан.
Скинь шапку! Мютце аб!
Гаразд, мій пане,
Та все таки, даруйте, я Степан,
Я капітан вкраїнської дружини.
(Весна, весна, а під ногами лід!).
Полковник взяв Степана у машину
Лиш м’яч за ним ще шугонув услід!
Знову Гамлет виходить на кін
По втоптаній київській суші:
Для чужинного хору знайшлись співаки.
Та ще буде земля
Викидать їх поколені душі,
Мов розколені люстра —
На смітники!
Гайвороння у Київ злітається степом.
Ця земля забагато знала орбіт.
Та приходить в столицю
Не Стецько, не Мазепа…—
До полковника ницо всміхається Штепа,
Пан редактор і він же —
Чистильник німецьких чобіт.
Як ішли коридорами в Комендатурі,
Розминулись обидва Штепа й Степан:
Той до Гітлера йшов, а той до Петлюри,
А над ними німецький аркан…
Штепа: — Не їж при полковнику!
— Що ж такого?
Пане Штепа, дивіться на власну біду…—
А у серці Степан щиро дякував Богу,
З’ївши львівську летючку отак, находу…
Полковник сів, не запросивши сісти.
Протер пенсне й звернувся до стіни:
— Ми знаємо, що Київ хоче їсти,
Але тепер — війна.
Сюди іде есесівська частина
На відпочинок. Даймо їм поклін:
Влаштуймо тут футбольний поєдинок
(І засміявся) — Київ і Берлін!..
Але, Іване, мусиш ти — програти
З німецькою командою в бою.
Це мій наказ. Харчі — або за ґрати
І там, динамівці, я вас згною!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чудовий Київ у дощі.
Хоч пахне динамітом,
Земля в зеленому плащі
Прогулюється світом.
Каштани в Києві цвітуть,
Неначе свічі Божі
Підносить хтось у висоту
Небесному Вельможі.
Але земний вельможа тут
Вермахтівська ікона,
І гакенкройчики цвітуть
Тут навіть у вазонах,
І Штепа не встає з колін,
Не розгинає спини…
Розсівся гордо пан Берлін
В столиці України.
І вже по всьому краї
Жидів збирають,
А колгоспи лишають:
Та це ж сталіністи! Та це ж сатаністи!
«Ой, не сто літ, не двісті,
Як козак у неволі!..»
Чужі танки на рідному полі,
А в затінку Божої Лаври
Вже б’ють на сполох «Літаври!»…
На Стадіоні немає неону.
Есесівський полк на Стадіоні:
Німецька команда з танків на поле,
Вгодовані хлопці, звірі футболу!
Мало киян на Стадіоні.
Більше німців та ще ворони,
Ну, і додаток до матчу-програми
Українські хлопці з «Динамо».
Мовив Степан: — Їх наказ нам до с**ки,
Йдем, як буран, хлопці, в атаку.
Це не звичайна гра серед поля
Тут України рішається доля
Перехрестіться, хлопці, до Дніпра —
Пора!
Наче тевтон мечем,
Есес ударив м’ячем!
Та вирвав меча з-за хмар
Київський воротар.
Тримає міцно кордони
Київська оборона.
Злітають м’ячі над юрбою,
Немов фронтові набої.
Як бойові ракети
Виписує м’яч піруети!..
Добра, хлопці, робота
Гол за голом в німецькі ворота!
Полковник підвівсь на трибуні і зблід:
«Як може програти есесів частина?
Невже ж нам не так поводитись слід
У цій, невідомій для світу, країні?..».
У другому таймі — стягнулась опаска.
У другому таймі ще гірша поразка:
«Динамо» періщить м’яч головою,
Неначе у хлопцях прокинулись вої,
З давніх віків, з княжих віків…
І хто наплете вам найкращих вінків?..
Есесівці з Марни, есесівці з Райну
Вже тільки кричать: — О, свині! О, швайне! —
Степан у ту мить, як скінчалася гра,
Збив германа-воротаря,
Збив ударом м’яча германа з ніг!..
Есесівські змії скрутились до втечі!..
І в ту мить
Київ
Випростав плечі.
Розійшлись глядачі.
Київ знов у дощі.
Біля брами полковник
Зустрів «Динамо»
І, неначе вогонь з-за хмар —
На Степана упав удар:
— Швайне! Швайне! Як смів ти грати,
Коли знав, що мусиш програти?!
Ти забув, що тепер війна?.. —
Надбіг есесівський старшина,
Ввесь натягнений, мов пружина:
Всі в машину!
На вечерю! Не хочемо їсти.
Ви, прокляті, усі комуністи,
Всі у авто!!!
Навколо солдати,
Хоч-не-хоч, треба всідати…
І повезли їх до полону
З рідного Стадіону.
Чорна ніч і чорний дощ.
Зловороже шепчуть шини,
По підошвах чорних площ
Мчаться три автомашини.
У жалобі, у дощі
Лаври хилиться дзвіниця
І в зеленому плащі
В землю дивиться столиця.
Хмари в’яжуться в вузли,
Б’ють у бляхи і рому хмари —
Всю дружину повезли
Аж до Бабиного Яру.
Стали гордо хлопці в ряд,
Не зігнув Степанчик спини:
Як ударив автомат,
Крикнув: — Слава Україні!
— Слава! Слава!.. стих удар.
Вмерли в Слові Заповіту.
Так почався Бабин Яр
І кінчалась правда світу.
