А вже в моїм теремі злотоверхім
покрівля розвалена…
І хмари горять над степом,
і птахи кричать віддалено.
Як бігла в степу за літом,
як бігла разом із вітром,
так на бігу й лягла
за вітром в степу ковила.
А дерево лист зронило,
і серце… так защеміло
у несподівано ветхім
теремі злотоверхім.
І дубові літо сниться,
не тішить його синиця,
у небі без журавля,
як зайве, стирчить гілля.
Вітрами гуде неспокій
у кроні його широкій,
ночами луна в дуплі
метається на мітлі.
Не вабить небесна синь,
і клоняться віти долу,
де вічно голодна тінь
ходить і ходить довкола.
До лісу
повз білі гори
Дінець небесно-прозорий
котить свою блакить,
а в лісі, вже через мить,
як підпалений, палахкотить
і сам, як вогню лавина,
палаючим світом плине.
Петляючи, як сліпець,
тікає у степ Дінець
і довго степом осіннім
біжить із вогнем на спині.
І хмара над ним кривава
пливе, як ворожа слава,
як знамення в сон Святослава.
