Багряні крони. Крик гусей.
Вода відсвічує латунню.
Кричу, як в юності «е-гей!»
і довго слухаю відлуння.
І хтось мені відповіда.
І піднімається вода
така навальна і широка,
як світ для втікача з урока,
який горбами навпростець
біжить побачити Дінець.
Вода щомиті прибува
і все пливе, і все сплива.
Кущі, дерева, очерет
біжать навстріч і мимо, мимо,
та не зникають за плечима,
а забігають наперед
і в тебе знов перед очима:
кущі, дерева, очерет
і все так само, як було,
як перед веслярем весло…
І обпіка цигарка губи,
і ніби доля, як тоді,
тебе так само любить, любить,
про що і пише на воді
осіннім вітром… День спада,
і князя-місяця вода,
темнішаючи, вигляда.
А князь, ховаючись у хмарах,
В ганебній ролі втікача
Додому скаче, як примара,
Без слави, срібла і меча…
