Батько в дверях стоїть
в рамі, як на світлині.
Нижня губа тремтить
і під очима тіні.
Стрибає дворняга поряд.
Щоб я не читав думок,
батько одводить погляд
і дивиться на садок.
І я помічаю скрушно,
як вигоріла трава,
де хлопчика підзива
до себе мізинцем груша.
Садок у черві… бур’ян…
– Іди… Озивайся зрідка…
І я зачиняю хвіртку,
дивлюся через паркан,
що тінь мою ділить навпіл.
Запилені, як сліпі
у листі синіють сливи…
Господи, зовсім сивий
батько в дверях стоїть
так, ніби хоче раму
у різні боки руками
розсунути хоч на мить.
Не піддається рама –
і за плечима простір,
в якому сім’я і гості,
і стіл накриває мама,
і він у святковім одязі
уже дістає з колодязя
авоську з пляшками пива.
Цвіте на подвір’ї слива,
розлітається, мерехтить…
Батько в дверях стоїть
і є у запасі мить
повернутися, знов обняти,
сказати втішливо: – Тату…
Торкнутись його сивин,
та це вже не для мужчин…
Хвіртка не прорипить.
Батько в дверях стоїть,
в рамі, як на світлині,
як і тоді… Так само…
Тільки чорніє рама.
