Час надійшов мовчати…
Тут мої батько, мати…
Ромашки і деревій –
ними цвітуть могили,
що душу мою відпустили:
– Іди до живих, живий…
Сяду на сірий камінь,
до квітів торкнусь руками,
а серце щемить, щемить…
Якби ви побачили, мамо,
який деревій над вами
в ранковій росі стоїть!
Що вам сказати маю?
Рідні мої, не знаю,
тут біля самого краю,
краю чого? – не знаю…
Що це кінець? Початок?
Час надійшов мовчати.
Час надійшов у камені
побачити риси мамині,
взявши в долоню глину,
почути глиняне: сину.
Боже, як у вікні
світиться хрест мені,
ніби додому вертаю,
як і тоді, давно,
а в хаті дверей немає,
лиш непогасне вікно,
і в ньому батьки безсонні.
І я перед цим хрестом,
неначе у шибу, чолом
уткнусь у свої долоні,
і все, що було давно,
побачу, як у вікно…
Час надійшов мовчати.
Стали ви степом, тату,
стали ви степом, мамо,
і ваше вікно без рами.
І світить мені ночами
ваш непогасний хрест.
