Частує медом медуниця,
мов уві сні дитинство сниться,
і підганя петрів батіг
ту стежку, що забути встиг.
Помітить око материнку –
і за плечима чую «синку…»
То гляне так ромашка біла,
немов колись тебе любила,
то гостро пахне лепеха,
то знову – очі незабудок
такі, що радість притиха
і слуха, як співає смуток
про інший час і луг квітчастий,
і кущ калини, під яким,
лише нагнись, – і знайдеш щастя,
що не загублене ніким,
як ця при березі кульбабка,
що підвелась на довгих лапках
і посміхнулась золотим
до тебе зубиком своїм.
