Володимиру Базилевському
Це осінь, друже, тиха, як вина,
з печаллю, з гіркотою, із вином,
після якого, ніби з двійником
говориш із собою допізна.
Це осінь, друже, царство тишини,
де воїном забутої війни
дрімає дуб навстоячки при збруї,
і вже не відчуває і не чує,
як випадають з патронташа кулі
і як риплять від старості гілки,
адже вві сні йому кують зозулі,
ще молодому, молоді роки.
Це осінь, друже, це вже осінь
у голосі твоєму, на покосі,
на всьому, що зробити не вдалося.
Вона з туману веслами скрипить,
і вже верба стоїть простоволоса,
як та душа на березі, стоїть.
Палахкотить листок серед гілок,
тримає павутина той листок,
що рветься сам за іншими летіти
від самоти і вже чужого світу.
Це осінь, друже, це останній строк,
коли в руках, де грілася синиця,
лиш яблуко, в якому чорним птицям
уже у теплих гніздах не сидиться,
не терпиться пуститись в переліт
під інше небо у незнаний світ.
І вже ножем торкається рука
до яблука, як сонце золотого,
і чорних птиць на волю випуска,
на волю вітру, як рука, сліпого.
Це осінь, друже, втомлена гонитва
за світом, що з тобою спалахне –
і тільки дим у небо, як молитва,
в якій уже ні слова про земне.
