Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.
А якщо й піднімешся орлом,
все одно відчуєш в сьомім небі,
що та ж сама решка під крилом
і на тій же відстані від тебе.
І нічого вже не наверстати,
скоро пережите на віку,
пережите ніби нашвидку,
стиснеться до риски між «ку-ку»,
гляне, як у люстро, перша дата…
Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
навертає випити за свято,
за його заплакану щоку,
за хвилину щастя на віку,
випити за пройдену дорогу
і за тих, яких не повернуть…
Не хвилюйся, дійдем до порога,
більше того, нас ще й підвезуть.
