Фіксує око, проявля душа.
І постає усе, що не помітив:
не тільки вітер з пензлем комиша,
а навіть намальоване тим вітром,
що вже притих. І непорушна тінь.
І припікає. І струмує мрево.
І втомою прикинулася лінь
і розтеклась по тілу, як по древу,
допоки думка спить, а слово-немовля
лише само з собою розмовля.
А ти над плином. Дивишся на себе,
на тінь свою із рисами пливкими.
Собі під ніс римуєш з небом небо,
бо знову зайчик вухами швидкими
усі поперед тебе ловить рими,
як люстерком осліплює на мить,
сміється і стрибає над водою,
а спробуєш за вухо ухопить –
жалітися до Рильського біжить.
І час іде, як дощик стороною.
А в позачассі не тремтить листок,
Як жар – пісок, повітря аж гаряче.
Анітелень на спінінгу дзвінок
в устах прищіпки,
тільки зайчик скаче.
Але здригнувсь… зануривсь поплавок
і підхопила вудлище рука,
і все, що око бачило, зника –
ні зайчика уже, ні поплавка,
лиш волосінь в напруженім тремтінні.
І відчуваєш: радість нетривка
і вся вона висить на волосині,
що зараз проявилася у плині,
а в тебе – тільки вудлище в руках.
