Глухо в Дикому полі
і ні коня, ні волі.
Обліжний туман стоїть
і п’є із мого шолому
воду з Дінця і Дону.
Спить душа і не спить.
Думає думу безсонну.
Оврул мені не свистить
і не видно кінця полону.
Скрикне птах в комишах,
і, наблукавшись ярами,
ніби з глибокої ями,
завиє вовча душа,
піднімаючись вгору, вгору,
аж доки не вириє в небі нору.
Відчувши у серці голку,
раптом позаздрю вовку,
що в темінь таку над світом
розгледів, де нору рити.
Мав би сіркові очі,
завив би я серед ночі
і звив би якесь кубло,
бо так усе остогидло
на світі, де править бидло,
з Хоми вироста Хамло!
І просвітку вже нема…
А над степом туман, туман, туман, спочатку в ярах, долинах, як раб, повзе на колінах, нагнувши голову долу, цілує вербам подоли, клубиться, росте, навалюється на степ, і вже – над панами пан – аж по Горлівку скрізь туман, а з Горлівки на Лиман перекотиполиться бусурман, на всі боки і звідусюди то горбатим повзе верблюдом, то на лузі стіжками сіна, натомившись, перепочине, то піднявшись, пливе, як дим, що забув, коли був молодим і де народивсь, і коли, над яким піднімався краєм, ні багаття свого, ні золи – нічого не пам’ятає. Звідусюди й нізвідкіля на села повзе , на поля, толоче високі трави від Ізюма аж до Полтави. І вже наповза на Київ річками триглавим змієм…
Спис над змієм підняв святий, кінь копитом у землю вдарив і закляк, – перед ним не змій, а приблудна якась отара, розбрелась аж по самий обрій, уляглась на траві під лісом… І в задумі схиливсь Георгій, обхопивши руками списа.
А туман, обложивши Київ, ніби всім уже очі виїв, ніби всім закладає вуха і ні слуху уже, ні духу, тільки він, тільки він один, і навіть на сполох дзвін, як в ополонці, плава, і стукають тихо-тихо, неначе розносять лихо, обережні підкови, і не чути ні Святослава, ні його Золотого слова.
Ще глухіше в Дикому полі.
І ні коня, ні волі.
Тільки туман стоїть.
Оврул мені не свистить.
Спить душа і не спить,
Міряє в темному полі
думкою відстань до волі.
Нечутним плином вода
в Дінці очерет гойда,
змиваючи сонну ряску.
І шерхотить очерет,
вриваючись в мій намет
надією
після поразки.
