В. Герасим’юку
Оглянешся раптом – впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і – рано чи пізно – впадеш знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.
За спиною в тебе вже триста, як скло,
всі триста, як скло,
товариства лягло,
як в землю осінню,
вмерзаючи в пам’ять,
і чорною тінню
у ній не відтануть.
А круки ті ж самі кружляють над мурами,
і хмара багряна
пливе, як з Батурина.
Побачиш, оглянувшись, – до Колими
гонитва біліє людськими кістьми,
загонці кричать, відпускаючи псоту,
а псоту зробили з колючого дроту.
Пронизує вітер і, сіючи страх,
розсіює нас по чужинських світах,
де в хлібі насущнім полин-гіркота,
і мертвою плоттю п’ята зароста…
Триває гонитва …
Хоч інші часи,
загонці ті ж самі, – і котяться пси,
і нас не врятують осінні ліси
від світу-ловця
у повстанському схроні.
Ліси оголились
і – як на долоні…
