Груднево порожньо у кроні
і крона рада і вороні,
що їй накаркати летить
невідворотну чорну мить.
Зігрітий спогадом про себе,
собі позаздриш, юнаку,
Вузенька доля, світ широкий,
у далині стихають кроки, –
і дивишся крізь вічко голки
на світ утрачений, на свято
у тому часі, в тих літах,
коли було кому писати,
було про що писать в листах.
Спливають, танучи, обличчя,
і біга тінь – з кутка в куток,
немов шукаючи моток,
що закотивсь у потойбіччя,
де небом вистелене дно.
І не рятує пам’ять серця –
де зав’язалось, там і рветься,
і настіж двері і вікно.
