Гуде вогонь і зголоднілий
вилизується на гілки
і палахкоче, як листки,
що на гілках палахкотіли.
Він сам в собі, у самоті,
і ніби третій поміж нас,
що пам’ятає інший час
і нас ще в іншому житті.
То спалахне, як давній спогад,
то знемага до чорноти,
і нам очей не відвести
не відвернутися від нього.
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Притишено плине осінній Дінець
- Попередній вірш → Леонід Талалай – Що то шумить, що то дзвенить
(Оцінок ще немає)