Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.
А душа до шиби припадає
і спокійно дивиться згори,
як плотолюбива
Косарівна
нахиляє натовп у дворі.
В чорнім крепі, в квітах, у вінках,
спрямувавши погляди на прах,
аж до блиску видраєні труби
підійма, як виклик небесам,
і її цілують в мідні губи
сизі музиканти за сто грам.
