Хвилі здіймає, струмить блакить,
над степом спекотним плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.
Пахне солома (ідуть жнива),
золотою пливе дорога
і жайвір співа,
як душа співа
аж під вікном у Бога.
І я з пастухом Ясоном
маревом після обіду
пливу до синього Дону,
а з Дону – уже в Колхіду…
А вечером бідно в полі.
вертаються вівці з паші,
в кавалках синьої солі
вилизують круглі чаші.
Звисає клоччями руно,
і трішки від того сумно,
і пахне мені кулішем,
що в таганку над вогнем.
А, спершу такий полум’яний,
вогонь знемагає, в’яне
і на похилі плечі
приміряє одяг чернечий.
Сорока про всіх стрекоче
і пес безугавно гавка
на високе гніздо сороче,
що як Мономахова шапка.
Та вже на тім осокорі
догоря на верхів’ї день.
По тиху воду і перші зорі
мама з відрами йде.
І пахнуть бузки зірчасті,
що ночують і днюють в хаті
і геть не звертають увагу
на радість твою чи горе.
І як до турецького стягу
півмісяць прилип до штори.
І тхне керосином трішки
від каганця в кутку.
І лебідь на килимку
над нашим з мамою ліжком,
де, отримавши під боки,
понадувались подушки,
на які накидає вишивку,
заглядаючи в шиби, вишенька.
І я, що плавав з Ясоном,
натомлений, зовсім сонний,
в рідній уже стороні
з князем Ігорем – на коні.
Ми скачемо, скачемо, скачемо…
І вже не збагнуть мені,
чия то тінь на стіні
і хто біля мене плаче.
