Іще твій сон біля вікон
і ти, як сон, який нізвідки,
усміхнений, як був вві сні,
тому що сонце у вікні
промінням зігріва повіки,
ледь-ледь торкаючись чола,
і золота кружля бджола,
яку ти бачиш крізь повіки.
І не розплющуєш повік,
аби цей сон, як сон, не зник.
Та і не хочеться у світ,
де, знаєш, не працює ліфт
і знову – через чорний хід
по сходинках, де п’ють дебіли,
де йде у темряві свіча,
бо вже давно перегоріла
лампочка Ілліча,
а кожне, що у двір, вікно
замурувала, теж давно,
і до наступного потопу
міцна робочого рука,
тож і не видно ні Європи,
ні сходинок, ні смітника,
який усюди під ногами,
і ми вітаємось лобами
та так, що іскра Ілліча
засвічує вогонь в очах
і в «ліхтарях» на наших ликах…
Та на розплющених повіках,
що розімліли від тепла,
та ж сама топчеться бджола,
щось намагається знайти
у чашах, повних гіркоти.
Думки літають навмання,
як ще до яблука і до знання,
до хліба нашого гіркого,
що ми ж і сіємо, і жнем,
і «даждь нам..» просимо у Бога,
та з рук диявола берем
ще й кланяємось без кінця,
жахаючись свого лиця,
в яке плює не тільки час.
І туманіє в нашім полі,
де є свобода, та без волі,
і воля є, та не для нас.
Оце лише і вільна мить!
Літай, допоки сонна доля,
допоки ще в дорозі вість
із Дикого твойого поля.
Літай над темінню, над виром,
який затягує на дно,
де всім, хто не міняє шкіри,
її здирають все одно.
Літай, допоки ти не плоть,
не здобич здирників і тліну,
а тільки те, що твій Господь
вдихнув довірливо у глину.
Аби воно, твоє земнее
єство не втратило надій,
що пелюстково спалахне
зернятко макове над і.
