Іще вві сні літаєш ти,
А в мене серце з висоти
у тихім відчаї зривається,
і падає лице в долоні,
і кров, пульсуючи у скроні,
пролитись проситься крізь пальці.
Будильник стукає гучніше,
і щось таке в ранковій тиші,
як в недоказаному слові
моєї пізньої любові.
Шепочу я тобі: – Кохана,
іще поспи, іще зарано… –
І вже, можливо, не мені
ти усміхаєшся вві сні
крізь пасмо світлого волосся.
А за вікном холодна осінь
чорніє кроною крізь сніг,
і йде зі снігом на поріг
невідворотниця-розлука,
ще трішки… і вона постука.
