Кінця зимі немає.
Сиджу біля вікна.
А мама все співає,
що літечко минає
і молодість минає
й не вернеться вона.
Синіє снігом вечір.
У хаті холоднеча.
Різдво сьогодні, свято.
І я пишу до тата,
що мрію про санчата,
що зачекались ми.
– Коли ж приїдеш, тату,
з тієї Колими?
В нас козенятко біле,
таке, як я хотів,
і мама наварила
цукерок з буряків.
Хвалитися не стану,
бо це сьогодні гріх,
та вчуся непогано,
і вірш про Ярославну
я вивчив краще всіх.
Пишу про все, що знаю,
а мама підглядає на мене з-під руки.
У грубці дотлівають
останні кізяки.
В кінці обов’язково
допише мама слово:
«Ждемо твого привіта,
як соловейко літа».
Допише і заплаче,
але щоб я не бачив
в сльозах її лиця,
задує каганця.
