«Корогви над степом широким
розвиваються в різні боки,
одні Рюрикові, інші – Давидові…» –
так автор «Слова» повідав.
Чайка плаче «ки-ги, ки-ги», –
не з’єднати їй береги.
Розмежований світ.
Плаче самотній слід.
Спільну в дитинстві мову
забули мій жест і слово.
Руки летять врізнобіч,
неначе у темну ніч,
і тільки свіча розлуки
з’єднає на грудях руки.
Плаче моє ім’я,
на два розпадаючись «я».
Схилюсь над своїм Дінцем –
з-під лиця виплива лице.
В чорних обіймах змія
плаче моя надія,
плаче в його петлі,
відриваючись від землі.
А її утішає змій,
язик роздвоївши свій.
