Крона яблуні струмиться,
вся ранкова, світла вся,
і роса збігає з листя,
ніби молодість з лиця.
Світ розкритий, як обійми,
і нікого… Тишина.
Вже старенький рукомийник
облупився, як сосна,
як і дзеркало без рами,
до якого я приник,
ніби там і зараз мама
простяга мені рушник…
Притулю до хати спину
і відчую в ту хвилину,
як, важкою од вини,
до землі сповзає спина,
витираючи повільно
крейду отчої стіни.
